За цим першим розкішним періодом української воєнної історії починаються теми: роки першої руїни, довге повільне кришталювання нових орґанізаційних форм і, нарешті, хуткий, буйний розквіт козацької збройної сили. Козаччина, витворивши нові орґанізаційні форми, які відповідали тогочасним умовам боротьби, принципом земельно-городового формування своїх полків охопила й убрала в себе всю стару, вікову традицію збройної сили України, що й давало їй право твердити, що вона:
„— Се-ж бо те племя славного народу Руського, з насіння
Яфетового, що воювало Грецьке цисарство морем
Чорним і сухопуть. Се з того покоління військо,
Що за Олега, монарха руського[1], в своїх моноксилах
По морю й по землі плавало і Константинопіль
Штурмовало. Се-ж вони за Володимира Святого,
Монарха руського[1], воювали Грецію, Македонію, Ілірик“. —
(Меморіял українського єпископату до Правительства Річипосполитої Польської з р. 1621).
Як перший князівський, так і другий козацький період — заповнив гучної, світовою славою багато розкішних сторінок дальшої української воєнної історії. Цей козацький період, зокрема, цікавий тим, що витворені ним воєнно-орґанізаційні форми в загальному відповідають традиційно усталеним формам навіть і сучасної збройної сили.
З часом устрій цей виявився застарілим, і ми бачимо в останні роки самостійного існування української збройної сили (за часів гетьмана Многогрішного) спроби перейти до нових способів комплектування своїх полків, що більш відповідало вимогам ближчого часу. На жаль, Україні не пощастило осягнути цей великий ступінь розвитку своєї збройної сили, і вже пізніше, по довших знущаннях, це було переведено ворожою московською рукою, коли українська збройна сила складала вже частину загально російської армії. Нашим другим завданням є також довести, що й у період останньої великої руїни наші слави, старі українські полки не зникли безслідно з історичного обрію; їм судилося, як це ми побачимо нижче, багато пережити надто складних пертурбацій, у результаті чого, своїми окремими полками вони дійшли й до наших часів, до 1917 року, і тим, якби символічно сконсервували в собі всю посивілу, обтяжену віковою славою історію української збройної сили.
Не лоґічно переклеслювати в українській воєнній історії її російський період, нерозважно рвати символічну переємність традиції й залишати на глум ворогові і ту славу, яку було здобуто навіть і під його рукою, Втративши Державність, наші прадіди (і багато з нас) звязали з історією наших, але вже російської служби, полків
