від неї кола селянства та робітництва не тільки не підтримували гетьмана, але навіть ставилися до нього вороже.
„В той час, коли тисячі хліборобів, промисловців, торговельників виступали на зїздах, як українці і в імя інтересів України, жменька соціялістичної інтеліґенції тільки собі самій присвоювала монополію представляти українське громадянство (що ніби-то неприхильно ставилося до обрання гетьмана) й цілий український нарід“ (стор. 59).
Боїмося, чи не скористувався й тут шановний автор трохи з кривих зеркал та може й з обох разом.
Через цілу низку історичних причин на Україні наприкінці російського панування майже не залишилося ані національної аристократії, ані національної великої буржуазії, майже всі нащадки старих українських родів, великі землевласники були зросійщені ледве чи не на всі 100 відсотків, і тому цілком зрозуміло, що коли вибухнула українська національна революція, то перед у ній взяли суто-національні-українські: інтеліґенція, соціялістична демократія й „розпропаґоване“ селянство.
Як вони діяли, це вже інша річ, але-ж ці таки елементи утворили самостійну Україну, і ось коли на Україні скоївся гетьманський переворот, коли його фактично заподіяла чужа озброєна сила, коли найголовнішу участь у цьому перевороті взяли зовсім чужі українству елементи, коли на гетьмана було поставлено Павла Скоропадського — а хто був Павло Скоропадський для тодішніх широких українських верств? Людина відома лише зі свого історичного прізвища, великий пан, аристократ, придвірний царський ґенерал — то цілком зрозуміло, що всі ці суто-національні українські верстви в кращому випадкові мусіли поставитися з де-яким недовіррям до новообраного гетьмана, придивитися до нього, обізнатися з ним.
Ця „жменька“, що на собі виносила ставлення царського режиму до української інтеліґенції, демократії, селянства, що багатьома роками свого життя вистраждало для себе розуміння слів „українське“, „Українська Держава“, цілком зрозуміло, навіть погодившись із потребою перевороту, мала підстави побоюватися мало знайомої, непевної постати гетьмана, не кажемо вже за тих, хто в самому гетьманаті вбачав посягнення на здобутки революції.
А хто-ж був гетьман для цих великих землевласників, великих промисловців, торговельників? Усім їм добре відомий, із багатьома навіть поріднений, для де-яких Павлусь, для де-яких Павло, для більшости Павел Петрович. Добрий товариш, добрий однополчанин, чудесна людина, світи його імператорської величности, командир свого часу найкращого ґвардійського полку, власник величезних маєтків. Для всіх них гетьманство, Українська Держава були не то якась гра в шаради з передягненням, не то аматорська вистава, яку влаштовував їхній загальний добрий знайомий Павло Петрович. Але ця, на їх погляд, оперета врятовувала їм їхні маєтки, їхні капітали, продовжувала можливості безтурботного існування на Україні, де так добре можна було харчуватися, навіть давала
