добрі гроші — платню за виконання тих або тих обовязків у державі Павла Петровича, а водночас тут-же можна було цілком безпечно дочекатися падіння большевиків і повернутися до Петрограду вже зі стажем державних діячів, а може, як кандидати до „справжніх“ вже міністеріяльних тек.
Як-же не погодитися на де-яке перефарбування протягом певного часу, як не дякувати гостинному господареві, як не визнавати його „тисячами“ всім цим землевласникам, торговельникам, промисловцям. Не даром цей самий „протофіс“ мав піднести панові Гетьманові дорогоцінну булаву!
І посунулися на Україну „урядовці, вчорашні великі люди, поміщики, земські діячі й просто цивільні, посунулися військові, що бажаючи служити Росії, як із патріотизму, так і з бажання заробити на хліб щоденний, не мали куди йти, щоб не дійти конфлікту з власним сумлінням.
Таким людям я казав, що, служачи гетьманові, вони без жадного сумніву служать Росії, й вони, огледівшися, звичайно й уступали на службу до гетьманського уряду, хоча де-хто з них і вважав для себе за непереборну перешкоду вимогу розмовяти й писати українською „мовою“ пана Грушевського, що, правда, вимагалося, але дуже зле виконувалося через незнання цієї мови по всіх урядових установах України“.
Це цитата — дуже характерна — зі спогадів одного з членів імператорської російської родини, герцоґа Лейхтенберга, що теж уважав через свої дружні стосунки з п. П. Скоропадським, а вони були й свояки, й колись одного полку, за цілком добре мешкати у Київі („Архив русской революціи“ т. VIII стр. 167).
Страшенно дивується шановний автор такому недовіррю до гетьмана з боку націоналістичних українських кругів. Яких-же заходів уживав гетьман, щоб усунути це недовірря?
Микола Василенко, що його було призначено 30 квітня 1918 р. на другого голову Ради Міністрів гетьманського уряду, не знайшов нічого кращого, як дати перше інтервю не в українській пресі, а в ґазеті „Кіевская Мисль“, ґазеті яскраво ворожій до всього українства. В ньому він, між іншим, підкреслив, що „в основу діяльности нового кабінету має бути положене національне відродження України, але очевидячки без тих крайностей, які-б дражнили населення, шкодили-б правильному розвиткові національного життя й викликали-б неохоту до українства серед інших національностей“ (стор. 54). А це-ж була до де-якої міри не чужа людина для українського громадянства!
А пані Софія Глінкова, дочка відомого українського діяча Василя Тарновського, що була за господиню майже на першому прийомі нового гетьмана на розговинах у ніч під Великдень, заспокоювала потім усіх знайомих, що „з украинцами теперь особенно церемониться не будут“.
Це були безумовно жіночі пльотки, але їх-же чули й ці самі „українці“.
