Шановний автор уживає заходів довести, що українські громадські діячі національного напрямку відмовлялися працювати в гетьманському уряді. Таку „пролозицію — каже він — було зроблено Д. Дорошенкові, К. Мацієвичеві, Ол. Шульгинові, Ол. Лотоцькому, але з них згодився один тільки Д. Дорошенко“ (стор. 60).
Цим твердженням робиться певне вражіння цілковито безпідставної неохоти українських громадських діячів національного напрямку працювати в як не як Українській Державі, але до цього слід було-б додати, що Ол. Шульгин пішов-же працювати на посаду українського посла в Болгарії. Що-до Ол. Лотоцького, то він навіть не одержав Лизогубових телеґрам із пропозицією працювати в уряді (Дм. Дорошенко. „Мої спомини про недавне минуле“ ч. II стор. 90), а К. Мацієвич обумовлював свій уступ до кабінету провадженням певних аґрарних реформ, на що уряд не погодився.
Не вважає за потрібне додати сюди шановний автор і те, що де-яким відомим українським діячам національного напрямку, які погоджувалися працювати в гетьманському урядові, пропонували посади непорівняно нижчі за надані „українським громадським діячам не національного напрямку“, так було, наприклад, із Миколою Міхновським, який не погодився на запропоновану йому посаду урядовця для доручень (Дм. Дорошенко. „Мої спомини“ ч. II стор. 90), далі на тій-же сторінці автор цитованих споминів зазначає, що це зробило на нього вражіння, ніби-то особиста амбіція не дозволяє землякам брати посади нижчі за міністерську, а ще далі автор розповідає, що вже він сам аж двічі відмовився від запропонованої йому посади товариша міністра закордонних справ, поки йому не була запропонована посада керівничого цього міністерства.
І ось 3-го травня остаточно був складений кабінет міністрів в Українській Державі.
Подаючи коротенькі біоґрафічні відомості за кожного з членів кабінету, шановний автор впевнений, що ці відомості покажуть, чи справді ці всі люди — „абсолютно чужі для України й ворожі українству“, як закидували їм тоді українські націоналістичні кола. Отже, не зайве буде зупинитися на цих людях і на їхній діяльності.
Третій, протягом чотирьох днів, Голова Ради Міністрів і спочатку міністр внутрішніх справ Федір Лизогуб. На першому плані звичайно його історичне українське походження. Як відомо, рідний брат його був свого часу покараний на горло за свою антиурядову діяльність; проте це не стало на перешкоді панові Лизогубові за часів царату бути й маршалом, і головою губерніяльної земської управи, і членом ради при Кавказькому Намісникові й провадити цілком уже урядову діяльність, навіть дбаючи за українську культуру за часів перебування в Полтаві.
Як приклад „українофільства“ пана Лизогуба наводиться те, що літом 1909 року за часів „ювілейних свят“ (Полтавської перемоги, а були це дійсно ювілейні свята для російського уряду й росіян і сумні, жалібні для кожного свідомого українця), він зустрічав
