царя Миколу II в Полтавському земському будинкові й навіть, по-за офіційною проґрамою церемоніялу, давав цареві пояснення, чому в будинкові скрізь українські написи (стор. 62).
Дійсно навіть смішно було вимагати за тих часів від п. Лизогуба національної свідомости.
Не знайшов-же нічого кращого пан Петро Дорошенко, що за часів Гетьмана стояв на чолі головної управи мистецтв, як піднести цареві Миколі II підчас його перебування в Чернигові 1910 року келих гетьмана Петра Дорошенка, що переховувався в його роді.
Так оцей самий пан Федір Лизогуб, що давав пояснення з приводу українських написів у земському будинкові, коли в травні 1918 року до нього, як до міністра президента, зявився в одній службовій справі представник військової прокураторії й звернувся до нього українською мовою, просив правда, дуже ввічливо перепрошуючи, розмовляти з ним московською мовою, бо української він ще не навчився й не розуміє.
Але за часів гетьмана Павла Скоропадського, що в резолюціях на проханнях на своє імя писав власною рукою українською мовою лише два слова „Павло Скоропадський“, міністр президент п. Федір Лизогуб був може ще не з гірших, хоч і каже за нього в своїх спогадах помічник державного секретаря в його-ж кабінеті М. Могилянський, що це був „русскій человєк до мозга костей“ (стор. 93 його спогадів).
Як відомо, надалі теку Міністра Внутрішніх Справ тримали: Ігор Кістяковський та Віктор Рейнбот.
Ігор Кістяковський, ніби-то й доброго українського походження, але немає правил без винятку, не всяке прислівя справдується, іноді яблуко й далеко від яблуні впадає.
І сумна роля цього міністра внутрішніх справ у першому кабінеті Лизогуба, людини безумовно розумної, працездатної, добре відома й памятна на Україні.
Варт згадати, як охоче пішла ця людина, що, здається, дивилася на себе, як на другого Столипіна, керувати Міністерством Внутрішніх-же Справ до 14 листопада 1918 року, по оголошенні курса на єдину неподільну Росію!
Друзів можна пізнати в нещасті, каже інше прислівя, і за часів того нещастя, тих злиднів, що охопили пізніше Україну, Ігор Кістяковський цілком недвозначно виявив себе, чи є він друг України.
Зайве здавалося-б що-небудь казати за німця Рейнбота, колишнього голову Петроградського Окружного Суду за найреакційніших останніх часів царату, який по зміні української орієнтації взяв теку міністра юстиції в кабінеті Гербеля.
Цьому петроградцеві не могла бути байдужою доля України лиш тому, що це був терен для відновлення колишньої великої Росії, житниці цієї могутньої Росії.
Такі то були люди, що стояли на чолі найвідповідальнішого міністерства, що творили політику на Україні за часів гетьманату.
