На посаді товаришів міністрів „чисто ділові й фахові було запрошено відповідних людей із досвідом і стажем по роботі в своєму фаху, але таких, що своїм походженням або діяльністю були звязані з Україною й добре ознайомлені з її життям та потребами“ (стор. 66).
Першу скрипку відіграв поміж них колишній царський ґубернатор Михайло Воронович. І за нього, і за товаришів міністра Олександра Вишневського й Віктора Рейнбота вже довелося згадувати.
Дійсно, і п. Віктор Кулябко-Корецький, великий землевласник із Полтавщини, — п. Микола Савицький, великий землевласник із Чернигівщини (що-правда лише протягом місяця вважав за можливе перебування на цій посаді) й п. Сергій Варун-Секрет, великий землевласник із Херсонщини, колишній член Державної Думи правого напрямку — всі вони були звязані з Україною, всі вони мали тут чималі маєтки, але хто-небудь із них чи вважав себе за українця не тоді, коли за це навіть добре платили, а тоді, коли це вже навіть було небезпечно?
Усі ці добродії зникли з українського політичного обрію, скоро насунулися на Україну хмари.
З директорів департаментів міністерства внутрішніх справ шановний автор згадує лише за одного — Юрія Старицького, а слід було-б згадати ще принаймні й за директора такого важливого департаменту, як Державної Варти, славнозвісного Петра Акермана, пасинка відомого царського міністра юстиції Муравйова. Цей пан Акерман, колишній прокурор Віленського Окружного Суду, не тільки не мав жадного відношення до України, але навіть вважав за можливе прилюдно в офіційних розмовах уживати таких виразів що-до української мови: „етот собачій язик“, „ета собачья „мова“. Це той п. Акерман, що, коли йому колись своєчасно не подали автомобіля до ресторану „Континенталь“, де властиво кажучи й містилася філія його службового кабінету, страшенно обурився з цього, викликав цілий загін державної варти й, стоячи на чолі його, правда може й не зовсім твердо на ногах, повів його в правильну атаку на гараж міністерства й одержав цілковиту перемогу; той п. Акерман, що дуже старано підбирав чинів цієї самої державної варти, головне з колишніх жандармів та поліцаїв царських часів. Отже не даром літери на наплічниках чинів державної варти „Д“ „В“ київське населення читало, як „дай взятку“; той Акерман, що протягом усього часу гетьманату стояв на чолі цього політичного департаменту, старано перетворюючи його в точнісіньку, може значно й зменшену, копію царського департаменту поліції що-до України й всього українського, що в його руках зосереджувалося керівництво всіма політичними арештами на Україні, що по поваленні гетьманату зник, передбачено захопивши з собою чималу суму державних коштів.
Такий був центр, а що уявляла собою периферія? Київський столичний отаман був ґенерал Хануков, одеський міський — ґенерал Мустафін, Миколаївський — ґенерал де-Бонді.
