За них і за їхнє ставлення до України навіть і шановний автор вважає за краще промовчати (стор. 261).
Далі, по гетьманському перевороті було звільнено всіх ґуберніяльних та повітових комісарів Центральної Ради та негайно замінено на ґуберніяльних і повітових старост — треба було заманіфестувати корінну зміну на місцях.
Шановний автор сам примушений заявити, що при цьому було чимало невдалих призначень, але все-таки, захищаючи ці призначення, каже, що переважна більшість старост були місцеві земельні власники; „дуже мало було людей, які-б служили на адміністраційних посадах за старого режиму (всього таких було 3–4“), каже він (стор. 91).
Тому одіозність цих призначень для українських національних кругів тільки в нечисленних випадках мала рацію, каже далі шановний автор. Але невже-ж гадає шановний автор, що ці призначення на вищі адміністративні посади на периферії великих земельних власників росіян, поляків, зросійщених українців не мали бути одіозними для українського селянства, бо в такий спосіб незакінчені суперечки, суперечки за землю поміж зазначеними великими земельними власниками та українськими селянами мали-ж вирішувати самі-ж позивачі в цій справі — великі земельні власники?
Назавжди-ж уже минули часи повітових маршалків та земських начальників, коли на чолі місцевої влади повинні були стояти місцеві-ж великі земельні власники, втілюючи в собі й адміністраторів, і батьків-опікунів місцевого селянства.
Це з одного боку, а з другого — що-до одіозности цих призначень для українських національних кругів, то сам шановний автор змушений зазначити за призначення на київського ґуберніяльного старосту п. Ів. Чартарижського, колишнього мирового посередника, а потім ґубернатора окупованої Тернопільщини за часів Бобринського.
Це-ж занадто яскравий приклад, як гетьманський уряд заманіфестував свій український національний напрямок призначенням на столичного ґуберніяльного старосту людини, яка нищила все українське в нещасній окупованій за часів царату Галичині, людини, яка ввесь час не знала для українців іншої назви, як „Мазепінци“.
Або харківський ґуберніяльний староста генерал П. Заліський — „добрий адміністратор і по свойому патріот України (чи не защиро роздає шановний автор ці епітети?), але він вважав, що українці можуть добре обійтися з готовою вже московською мовою й не потрібують зовсім творити якусь нову мову й нову культуру“ (стор. 92). Чи, як сам п. Заліський пише за себе: „украинскую „мову“ не признавал, как нововеденіе никому не нужное и очень тормозящее всю деловую жизнь“. (Ґенерал П. Залєскій. „Южная армія“. „Донская Лєтопись“ № 3, стор. 235).
До речі, цей ґенерал Заліський зараз-же по зміщенні з посади ґуберніяльного харківського старости, або як сам він її називає
