військового знаряддя, все придбане повстанці й партизани, звичайно, заховували в потаємних місцях з такою обережністю, що мабуть чимало з таких запасів, після смерти їх хазяїв, будуть довший час ще перебувати по своїх схованках.
Партизанські загони звичайно невеликі, до них встулає все найбільш загартоване, спритне — з природним хистом до військової справи. При своїх акціях вони спіраються на повстанців та прихильну їм людність на місцях, уявляючи собою з своїм отаманом моральний та фаховий осередок.
Доктрину, що керує повстанцями й партизанами, можно укласти в такі рямця: все, що стоїть на дорозі до наших визвольних домагань, є наш ворог. В боротьбі компромісів не знаємо, наша поява несе ворогові смерть, передбачити її не можна, бо ми є всюди й ніде[1].
Методи боротьби. Найудосконалена розвідка, націлення удару в найболючішу точку — в ворожий штаб, склад вогнеприпасу, військову стайню… і приголомшення ворога. Деморалізація його шляхом розповсюдження неправдивих чуток, перерва сполучень, знищення всякого, хто насмілився відійти від команди і т. и.
Кулемет, ґраната, кінний наскок є головними засобами повстанців, а ніч, туман, негода, якась особливо несприятлива для руху реґулярного війська місцевість, — це найкращі співробітники партизанів. В своїй тактиці партизани вживають також таких засобів, які мають робити вражіння на психіку ворога й уводити його в блуд, — так, наприклад, цілі села демонструють піші лави, кількість кінноти збільшується дядьками на конях; про зброю для таких „статистів“ не дбають — коси та вила, а то й просто добрий дрючок.
От-же звідки вибухала та сила, що робила повстанський рух таким дужим, трівким і відпорним супроти розкладових змагань його ворогів? Звідки прийшли всі ці проводирі, які вже й сьогодня подекуди повиті леґендарною славою, звідки й вони брали собі сили для проводу помсти й власної самопожертви?
З хуторів, з селянських дворів, цих самих чистеньких затишних хаток — звідти безпосередньо виходила ця сила, що робила звичайні постаті велетенськими; вони-ж видавали й проводирів, що в більшості мали освіту загальну — сельські школи, а військову — N-ої учебної команди.
Не було села на Україні, що не мало свого „штабу“, десь в потаємній бальці, чи у велетенського дуба „Мазепи“ повстанці мали збірне місце. Там розряжалася накоплена в хаті енерґія — там ватажки-отамани прищеплювали масі — спільну думку й волю й виковували апарат боротьби.
По боях… нові могили на цвинтарищах, правда не такі високі як старі козацькі, на вид яких виховалося не одне молодече серце.
- ↑ Відродилася старо-українська традиція: Де крак — там козак, а де байрак — там сто козаків. — Редакція.
