співробітника Махна, автор провадить певну думку, і його праця вражає зібраним матеріялом, як по біоґрафічним даним про самого Махна, так і взагалі всього, що стосувалося до цього народнього руху.
Махно, „талановитий орґанізатор і партизан-ґеній“, виступає в оповіданнях Аршинова спочатку в ролі местника за себе й свою родинну округу й лише потроху виростає в імпозантну постать народнього борця й провідника доктрини анархістів-комуністів на Україні.
Автор жаліє, що не всі анархісти підтримали Махнівщину, в наслідок чого рух мав свої відхилення і не досяг тих розмірів, яких він-би міг собі здобути.
На ріжноманітні „союзи“ Махна автор дивиться, як на тактичні кроки, не більше, на шляху визволення народу від всіляких „порабощень“ — реліґійних, національних і соціяльно-політичних.
Найупертішу боротьбу Махно перевів з реакційним білим рухом та з комуністами, і особливо з останніми, які замісць „хозяїна-капіталіста“ підсували народові — „хозяїна-державу“, тоді, як нарід ішов до „громадянського й господарчого самоврядування“.
Большевики свою компанію супроти Махна провадили не лише зброєю, а й аґітацією, бо надавали „Махнівщині“ значіння народнього руху (часопис „Путь к свободе“). В квітні 1919 р. Каменів, в імені Ц. К., ревізує Махнівщину; на Катеринославщину призначається Дибенко; робляться спроби вбити Махна і так покінчити з ділом.
В наслідок переслідувань Махно вирішує тимчасово здати командування повстанчою армією, проте незабаром повертається знов до праці і спільно з большевиками виступає проти Вранґеля (15 лютого 1920 р.). Це була лебедина пісня Махнівського війська: большевики мали вже певне рішення для ліквідації свого спільника. (Наказ з дня 23.X. 1920 р. число 149). 7-го грудня 1920 р. Марченко привів до м. Керменчика, Маріупільського повіту, лише 250 верхівців — рештку, якій пощастило пробитися кріз частини Червоної армії, що оточили Махнівців.
Свій доклад Махнові Марченко закінчив характерним висловом: „От тепер ми знаємо, що таке комуністи“.
Коли ми читаємо цю книжку, то не можемо не зупинити своєї уваги над тим, хто-ж були співробітники Махна; я кажу про тих, що несли своє життя за „Махнівщину“. Це були: Петренко, Маслов, Шпорта, Пархоменко, Щусь, Іванюк, Матросенко, Вдовиченко, Брова, Куриленко, Кожин; не обійшлося й без Середи й Богуна… Через те є цілком зрозумілим, що Махнівці на еміґрації опинилися в Українському таборі.
Яко анархіст П. Аршинов не міг не одкидати в Махнівщині національної барви, про те дійсність суперечить цьому; Махнівщина, вірна собі до кінця в питаннях соціяльних, зробила рішуче зміни в бік національного руху.
