— З коний! сказав до козаків і вони послухали, але їх конї не були привчені лягати на землю на даний знак. Танас вхопив кождого по черзї за храпи і придавив до землї. Пручаючись та стогнучи полягали конї на землю. Нїхто не казав нї слова, бо молоді козаки знали, що старий не без причини ховав ся у траві, а Грицько стидав ся питати.
— То аж на могилу забрав ся сучий син? Спитав Харко Вертиголовка.
— Егеж, відповів Танас, біс його лише знає, як йому там.....
— Може ушкал?[1] здогадував ся Савко Гиря, молодий, гарний козак з лицем зовсїм брунатної краски.
— Може! але чорт знає.
— Хто-се саме? не витерпів Грицько.
— Позакладало? засміяв ся Харко, тож ми самі питаємо ся, хто се такий.
— Де?
— Звісно де, на могилї лежить якись біс, а ми не знаєм, хто се.
— Ну то що, їдьмо туди той побачимо.
— Говори Грицю! проворчав Савко. Коли се Татарин, то нам вскорі такої хамелїї наведе на хребет, що до суду-віку не відкараскаєш ся.
— Тихо Савку! Не штука сміяти ся, але штука провчити; — упімнув його Танас. — Бачиш Грицю, у нас козаків завсїди треба знати, що перед нами, а що за нами, бо інакше можна дуже легко збудити ся рано на арканї. Не один, що не оглянув з вечера всеї околицї табору, згубив в ночі голову та до суду-віку шукатиме. От ми тепер роздїлимо ся. Харко піде праворуч, Савко лїворуч, а я з Грицьком обійду могилу. За
- ↑ Турецький опришок.
