Біля комітету стояв Ґрицько, міліціонер. Підняв ґвинтовку.
— Ми, туди їх, у мать… Це буржуї.
Він був п'яний і на його ніхто не дивився.
Зомлівали крики.
Говорили дядьки, кашляли й ще кричали:
— Самосуд учинимо, як виявиться.
Федось здригнув і потроху одходив од громади. Зайшов у вуличку.
Грицько замовк, побачив бородатого дядька.
— А ти чого кричиш?.. Нідзя. Куркулям заборонено кричати, — легенько штовхнув того в спину, — я от старий вояка і то не кричу.
Федось оглядався.
Додому, не пішов, а звернув, по садках, стежками…
Що-вечора пізно верталась додому Федосева жінка. В хаті смерділо блощицями та кричали діти.
А раз прийшов додому син.
— Ти нічого не приніс Петре? — обізвалась вона до нього.
— Ні.
Вона заплакала.
— Злидні, синку!.. Учись, а то знаєш батька?
Діти переставали кричати, а Петро задумався.
Мати знову:
— Може підеш завтра до церкви, богу помолишся.
Син не слухав.
Крізь смердючі чорні плями показувались зелені байраки, де вночі бігають темні, сліпі тіні.
