І от неділя. По церквах тридзвонили. В повітрі літали ранкові мідні звуки.
Батько глянув кисло на Петра.
— Ти чого не йдеш до церкви?
Мовчанка. Мати зітхнула.
— Не хочу. Батько підскочив.
— Що — може в комуні!?
Діти заскиглили; а мати стала з олив'яними очима, губи сині, шепотіли чи молитву, чи прокляття.
Петро підвівся, похмуро одійшов.
— І не пі-ду.
Раптом вийшов з хати.
… Перед обідом прийшов Грицько (він доводився родичем).
Випивали.
Грицько казав:
— На чорта ти хоч убивав, мовчали-б і так. Забрав що треба й кінець… А то начальник казав… Безразлічно, говорить, а як дізнаюся хто, так чекайся.
— Так то-ж буржуї. Жалько йому, чи-що.
— Приказ є. Безразлічно, бандити, говорить.
Увечері позбирались хлопці. Жінка теж прийшла, похнюпилась. Жовтіла мертвим обличчям.
Федось знизав брови.
— Геть звідціля! Чортова моща…
Степан махнув кучерями по козацьки.
— Чудно, Федось, що ти віруючий…
— А хіба не можна?
