— Та ні. А що вбиваєш-же; бог заброняє-ж…
— А на фронті?.. Дурниця!
Гілки, прип'яті минулою бурею, заходили в темряву і там згасали.
І буває тут темрява; инколи, з горобиними ночами, трясла землю.
І чути, ніби за кручею щось скиглить; чути як, пролазить нічне плахіття, ніби живе, ніби похмарене.
І от хата одинока, яка була в удалу горобину ніч, така й зразу.
Тоді без ножиків полоснули. Тільки дитина й Одарка не тут, бо трупи позабирали, поховали на кладовищі в одній труні.
А на хресті написали:
— От руки убийць скончались.
Коли ховали, піп то яро брався за бороду, ніби вирвати думав, то гладив. Вітер розтрушував волосся. Піп затягував з дяком, а баби підпирали руками щоки і потім тихенько плакали. Хто зна од чого.
Одна баба казала:
— Та й батюшка жалібно правлять.
І плив дим по могилах.
Це третя була з таким написом, з березами, вишнями.
Зразу Федось думав про це:
— Скажіть: ми правильні, що так робимо? — обізвався він до хлопців.
— Вповні справедливі!
І кипіли жили на лобі, ніби шипучка, та чорніли.
