Вперта голова в Федося, лобата.
Друга ніч була ясна, зоряна. Парубки розходились з вулиці, а Федось з братвою мандрував. Умовились не вбивати нікого. Дядько, до якого вони йшли, жив на хуторі. Здалеку ще виднілись комори і хата під залізним дахом.
Збоку спав ліс, розплющував очі й знову дрімав.
Вони, як і в першу горобину ніч, йшли вкупі. І коли перед очима вже повирізувались сараї, то вони перелізли через тин. Біля конюшні лежав собака, загарчав.
Степан кинув йому шматок сала. Федось і останні засміялись, бо собака захарчав, пустив червону стьожку і потім витягся.
Ніч була ясна, зоряна.
Вони одламали замка, коні заржали. Федось одвязав обох; взяв собі одного, а другого віддав Степанові. Сіли. Поїхали через тік тихо. Дзвеніли вуздечки. Инші йшли пішки. Потім із лісу виїхала підвода й ті три сіли на воза.
Стелеться нічний шлях, торохтить віз. А на небі високо недосяжний Чумацький Шлях, а тут синій вічний степ.
Федось крикнув:
— Ну, хлопці, я з Степаном на Колонтай.
Поїхав прямо, а ті звернули вправоруч.
А хазяїн, тільки виїхали вони за тік, одчинив двері, причаїв, як тінь, пішов у хату і вернувся з синами. Пішли до конюшні. Собака здох, а конюшня була зачинена.
