Хведір побіг, зареготався. З гори понесло хутко униз, за ліс.
Каленик плюнув, сказав:
— Диви, який веселий, а дома жінку мабуть бити буде!
Каленик повагом, великими чобітьми обминав товсте коріння, вимите дощами… Поводив рудою бородою. Нарешті зійшов з гори.
— Чого ти так черепашиш? — крикнув Хведір і його голос був життєрадісний, повний весняного гаму, лунав у співах вечора.
Каленик подивився на чоботи, вони почорніли, руді латки поховались.
— Диви, роса впала!
— Справді.
Зраднішав Каленик, сіпав ногами, бо він ходив так: сіпне, поставить ступню, відпочине з мент, тоді знову сіпне. В очах у обох глина сіра розтавала, а радість, немов облита росою — заблискувалась полум'ям.
Перед очима, на південь, захилила обрій гора, одрубом пішла од річки і вкрита лісами де-не-де піскуватилась.
Там на горі яранське кладовище. Волохаті хрести, а посередині бересток. Давнє кладовище, схоже на старого облізлого ведмедя… Розчепирив свої лапи ведьмідь, вигнув спину хмарами… Стоногий ведьмідь!
За горою, мабуть, села і люди. А ближче луки обгорнулись зеленою рядниною, щоб не змерзнути.
Замотрошився деркач: дрр-дрр.
