Вечірні смутки жовтою пеленою закрасували левади. Левади, і ще левади… Плуг не проходив, не тріщав перієм. Цілиною співає під ногами придавлений перій, високий, пручкий, як дівочі груди…
А деркач свою думку тягне, забувається.
Здалося Каленику, що рвуться об леміш, об чересло нитки перія.
…Здалося й розмріялося.
На левади впала пороша рос…
…Перейшли через дорогу; починався Костенський ліс, а там, за ним яри.
Хатки попритулялись на скелях, над проваллями…
— Ти мені позич картоплі, а то Катерина мене з'їсть, — обізвався Каленик до Хведора.
— Гаразд, пришли кого-небудь. Прощавай, завтра раненько щоб там був!
— Добре!
Соковитий вечірній зір луків розтягався… Порвався, пропав. Волохаті руки дубів вились по стежці.
Через дерево загавкав собака.
Назустріч вибіг хлопчик, зовсім маленький ще, почепився на руку боязко.
— Тату, тату! Хліб є?
— Сьогодні картоплю будемо їсти, завтра хліб. — А сам одвів очі кудись на город, став. До хлопчика промовив:
— Івасю, йди в хату!
Одійшов Івась, сів недалеко на пеньку.
— А вчора хліб мати дістали! — всміхнувся він.
