…Каленик одкинув далеко копаницю.
— Що? Раділи за дощ? А тепер… — і раптом прокляв долю, дощ і глину.
— А їсти?
Завалена глиною яма, насмішкувато сіріла.
Стояв синій ранок.
Верба общипана зрухнулась, затрусила мрякою, а біля заваленої ями прибилось дощем вчорашнє багаття — вугілля.
— Що робити?
— Підемо на заробітки.
— А жінка? А діти?
— А то не знаю. Тут де-небудь пристроїш!
— Тут де-небудь? — гірко перекривив Каленик, — я не піду додому. В село піду, може наймусь, або позичу дещо!
Потім повернув вправоруч на дорогу.
…Каленик ходив найматись, його всюди стрічали з посмішкою і розводили руками.
— Самим не стає їсти!
І він обурений вернувся додому.
Після дощу чебрець розривався в сонячному повітрі. Хата посвіжішала, бо бур'ян, що ріс на стрісі, позеленів. Катерина зустріла Каленика:
— Кінчили вже?
Він мовчав і дивився на діти. Катерина знову:
— Чого мовчиш? Хіба може… — боялась доказати, нервово перебирала пальцями передника.
