— Тяжко жити… І чого ті лісовики б'ються? Нехай-би бились, а нас не чіпали-б, а то хвилини не дадуть забутись… Ей, ти, тягни!
Затріпався шнур, вилазить з води мокрий.
— Клюнуло добре! Що? Сом?.. Хоч цю ніч відпочину і то якось краще. Дома не вживеш: то прийде инколи — хліба дай! И–и, головорізи!
— Шибеники! Через їх і ліс вирубують — не забороняють. — Насупилась капелюха.
— Та що там балакати! Що той ліс! Жив він — а тепер доживає, бачив — та й набачився. А гірко дивитись. Виріс я, де не підеш було — дерево струнке, високе, а гущина… А зразу подекуди самі пеньки. Не вирубають! Брешуть! Не такий ліс! — Запалився Ярема новим словом. Другий мовчить. З півночи подув різкий вітер, верхи високих дубів притулили віти. Кожух погрів щільніше.
— А Мотрона! Чув? Чоловік вмер, так вона злигалась з тим шибеником Червонощоким. Скажений він, здоровий…
— Туди й дорога… викресав різко лайку.
Ліс шумить. Рябить річка, коливається білими гребнями.
— Невже дощ буде?
— Ні! Це так? — Обернувся, заголубив очима по небові. — Зразу перестане. Це вихор… Дідько лисий, тільки й балачки про тих. Нічого нового й не знайдеш…
Кусається беріг, сиплеться одірване листя по воді. Але затих одразу. Тиша.
