— Не я казав! А знаєш, недавно кричав сич. їх, як страшно… Ага! Оце їхав недавно один. Схопили лісовики, кажуть — перехрестись. Перехристився. Ну, а тепер, кажуть, залигуй ноги в петлю. Та й повісили за ноги. Так один змилосердився — пристрелив. Єврей то був. З містечка.
— А-а… балакати є про що!
Змішує думки Ярема: — х-ех.
— А ти чув, що десь, де багато лісовиків було, так там повипалювали всі села: одні бовдури стоять. Отаке й у нас зроблять… Ото! Тоді!
І фажко випростується очерет, підіймає гострі кінці, колишеться по березі струміннями довго. Тиха річка синіє, шерехувато одливає гілки та крутить омелу на воді. Сидять, люди дужі, немов дуби з мозолями, важко, грізно кожен думає. Сидять, вмозоливши очі, шукають глибини в синяві. Зупиняються хвилі, наганяють одна одну, наче ненароком обнімають коріння латаття — слабими здрогами перемагають ніч. Застигає ніч, застигає очерет, і дві постаті застигають: ноги в пісок вгрузають. Срібне листя осик без вітру журно балакає. А крізь прозору синь моргають біляві хмарки.
Недалеко вдарило сокирою по дубові. Ярема з товаришем затихли; дивились їхні очі до стуку.
— Ага! — прошипів один. — Хто-ж рубає? Біля трясовини! Он воно що! Ходімо!
— А кинь! Хіба там один?
— Ходім, подивимось! — Пішли. Кущ шелеснув і забив гіллям слід.
