— Темно!
— Мовчи йди! — Дійшли. Близько завітрив стук, зачорнів. Пилка деренчить, кидає тирсу.
— Там три! Над кручею дуба рубають! О, кляті!
Круча ховає тирсу в позаторішніх бур'янах. Вітер затягся в дерево. Коріння тріснуло. Долітає балачка.
— Об'їзчий не почує!!
— Він один, а нас аж троє. Посміє: трісне лоб. Сокира-ж є! — Стовбур хитнувсь на глибоку безодню.
— Скоро вже!
— Дивись. Корінь один. Мовчки рушай!
— Ніхто не прийде, бо темно! — Руки надуті в провалля хилять дерево.
— А звернути шию! — Крізь зуби Ярема скрипнув — бери кілок! Дам ділянки! — Рванувся звірем роздратований Ярема. Дуб падав, — маленьким тріском рвалось-валилось трухляве дерево. Запихкався об'їзчий, теліпає важкий кілок.
— Ага! Вас троє… Хто рубне сокирою? Ну, хто? Кажи! — Троє трохи сами не впали в провалля із дубом.
— Кажи! — не своїм голосом кричить Ярема. — Пошматую всіх вас. Хто дозволив рубати?
Розмахнувсь об'їзчий; луснув, щось хруснуло.
— В кручу позакидаю всіх! Кляті! Ух! — Один упав, а другий матір згадав й шпурнув сокирою, але вона розчавучила тільки кору на липі.
— А де-ж ти? Ти! Сюди! Трусишся чи-що? Підходить ближче Ярема до другого. Сокирою кидаєшся, сукин син! Тікай, а то вб'ю!
