одній нї другій сторонї. Вистріли були неправильні, вискакували з за кождого корчика, а все таки нїчого не було видно крім вузеньких клубків диму розвіваного вітром. Так воно тяглось звиш дві години. Капітан з веселим видом посвистував пісеньку. Франсуаза і Домінїк, що лишились на подвірю, спинали ся на пальцї і зазирали крізь низенький пліт. Їх особливо зацїкавив один невеличкий воячок, поставлений на березї Морелї за старим зломаним човном. Він лежав на животї, підглядував, стріляв, відтак проповзував у ярок, щоб там на ново набити карабів, а його рухи були такі сьмішні, такі хитрі, такі зручні, що годї було не всьміхнути ся дивлячись на нього. Він мабуть запримітив голову Прусака, бо швидко підняв ся на ноги і вицїлив; але заким ще здужав вистрілити, крикнув, закрутив ся на місцї і коміть головою полетїв у ярок, де його ноги судорожно задриґали, мов лапки підрізаної курки. Невеличкому воякови куля застряла в груди. То був перший убитий. Поневолї Франсуаза вхопила Домінїкову руку і судорожно стиснула її.
— Не стійте тут, — промовив капітан, — кулї долїтають сюди.
