І велїв відвести дядька Мерлїє до тої самої кімнати, де був замкнений Домінїк. Старий попросив тютюну і почав курити. На його неповорушнім лицї не можна було добачити нїякого слїду зворушеня. Але коли лишив ся сам, дві грубі сльози викотили ся з його очий. Бідна, дорога його донечка, як вона мучить ся!
Франсуаза лишилась серед подвіря. Пруські вояки переходили коло неї сьміючись. Декотрі жартували з нею, говорили їй щось незрозумілою для неї мовою. Вона глядїла на двері, крізь які пройшов її батько, і звільна піднесла руку до чола, немов лякаючись, щоб воно не трісло.
Офіцир обернув ся на закаблуках і повторив:
— Даю вам дві години часу. — Ті слова бренїли їй в ухах. І ось машинально вона вийшла з подвіря і пішла, куди очи бачуть. Що робити? Куди йти? Вона навіть силкувалась не думати про те, бо знала, що се на нїщо не придасть ся. А все таки їй бажалось побачити Домінїка. Вони обоє порадились-би, придумали-б щобудь. І з головою затуманеною вихром думок вона пустилась долї берегом Морелї і перейшла її повисше шлюзи,
