Серед чорної тьми хмарної ночи, чорної як чорнило, ішов самітнїй чоловік із Маршіен до Монсу дорогою, що тягла ся десять кільометрів по рівній рівнинї, прорізуючи навпростець бурякові поля. Перед собою не бачив він навіть чорної рілї, а великість рівнїсенького обрія відчував він лише через сильні подуви мартового вітру, що вистудив ся переходячи через болотяні краї та голі землї. Дорога стелила ся просто як вал серед страшенної темряви замраченої ночи, так що не можна було добачити найменьшого навіть слїду деревини.
Сей чоловік вийшов із Маршіен о другій годинї. Йшов він, широко ступаючи, в витертій вовняній свитинї і в оксамітних штанах і увесь дріжав від холоду. Малий клуночок, завязаний у картату хустину, обтяжав його дуже; він держав його під пахою, то одним ліктем то другим, щоб устромити в кишеню обидві руки відразу, бідні, закляклі руки, посинїлі до крови від острого східнього вітру. Одна лише думка
