для відродження нашої України!.. А хіба ж цьому перешкодить куточок і свого особистого щастя? Ми ж собі збудуємо малесенький-малесенький куточок, але він буде зогрітий теплощами щирого кохання… Хіба ж це міщанство?
Романові очі сіяли щастям.
— Яка дивна гармонія: вільна Україна, й куточок свого щастя!.. Так, так! Треба, щоб була і вільна, і пишна… Ах, скільки праці, Галочко!.. Перед нами безмежне неоране поле, що його треба засіяти добрим зерном…
— І квітами, Ромцю…
— Так, серденько.. Краса й сила!.. Який простір! І це ми… ми будуємо… як наші славні прадіди — Богдан, Мазепа… Ні — щасливіше! Це ми — ті мулярі, з цеглин яких виросте ген аж до неба величний храм української держави… І в цім храмі буде куточок, де пануватиме щастя… Так, Галочко?
У відповідь — іскристий усміх і палкий поцілунок.
І ось та частина програми, що торкалася „власного куточка”, наближалася до здійснення.
Решта претендентів, довідавшися про заручини Галини з сот. Сумним, відпала. Не знав про це лише Любецький, що вже кілька місяців перебував у Москві в складі якоїсь української революційної делеґації.
Вінчання відбулося в місцевій греко-католицькій церкві, а скромне приняття оживило старі стіни шкільного будинку.
І коли розсміяні й щасливі молоді приймали від поважних гостей поздоровлення й побажання, Галя нагло скрикнула, поблідла й схилилася на міцне Романове рамя.
Зчинився маленький переполох.
