дібно він „їв” її очима; як хижо загорялися його очі, а все обличчя мінилося, коли ненароком його рука доторкалася її тіла. Його ж постать рудоволоса, з горбатим кавказьким носом і сталевого кольору очима далеко не викликала в ній такого почуття. Тому то, коли сотник Любецький починав обережні розмови про подружжя, Галя збувала ці натяки загальниково, а сама — це ставало помітне — старалася уникати бути з ним сам-на-сам.
Правдиву душевну полегшу відчула Галина, коли одного разу випадково Іван познайомив її із своїм товаришем, сотником Романом Сумним, якого частина також кватирувала в сусідньому містечку Підволочиськах.
Так легко, природно й весело почувала себе в його присутності.
Розмови?
Лилися струмочком — про кінець війни, відродження України, про Центральну Раду, Військові Зїзди, про майбутні форми державного устрою і тому подібне.
А коли до серденька поволі закралося підступне кохання, перед ними виринуло й інше питання: чи тепер, коли відбуваються події такої великої ваги, в праві людина дбати про своє власне щастя?
— Чи я не здаюся тобі, Галю, міщанином у своїх поглядах? Чи дбати про своє особисте щастя не буденщина? Чи кохаєш ти мене після всього того, що я тобі понаговорив?
— От-то-то-то! — сміялася, — скільки питань відразу! І кохаєш, і те, і це… Певно, що всі сили, всі почуття, всю волю, все життя ми віддамо нашому рідному краєві… Не буде такої жертви, що перед нею ми зупинилися б, що її не принесли б
