зукраїнізованої) запалили дівоче серденько. Серед „закордонців” Галя мала успіх. І зовсім оправданий: інтеліґентна дівчина, свідома українка, гаряча патріотка — вона так далеко відбігала від типу зросійщеної мійської „баришні” на Великій Україні! А як до того додати ще милу, приємну вроду, то не дивно, що свідомі українці-наддніпрянці з російської армії, що з ними доводилося знайомитися Галі, дещо поважніше задивлялися на знайомство з нею і не шукали в ній лише предмета для воєнних пригод.
Коли кінець війни став менше-більше очевидний, багато з них почали натякати й на женячку.
Та в той час, як більшість із цих знайомих промощувала дорогу до Галиного серденька вихвалюванням її очей, кіс, уст і т. д. — лише два відріжнялися від пересічної решти.
Перший сотник Любецький Іван зупинив на собі Галину увагу. Такий незвичайний, небуденний.
Але її лякали дві речі. Поперше, коли він починав говорити про революцію, її завдання, можливості, методи, тощо — то ставав ніби якийсь несамовитий. Скоріше відчувала, ніж розуміла Галя його промови. Але відчувала неґативно: такий далекий і чужий для неї був той світ ідей про всесвітню революцію, про клясову боротьбу, про безоглядне нищення ворогів революції, про червону диктатуру і т. д. Сам промовець в її очах перетворювався із звичайного старшини в кровожадного опиря, фанатизм якого просто лякав її.
Друге (Галя добре відчувала це, і це її також лякало) — було почуття, що його її особа будила в нім. Жіночий інстинкт підказував їй, що це була дика, непогамована пристрасть. Бачила, як жа-
