бити її щасливою… Щоб наші нащадки з гордістю згадували про дідів…
— А яке пекло було! — кинув Ковдерський: — особливо той страшний тиф…
— Десяткував нашу армію… І якби не народнє повстання, ми б нічого з москалями не вдіяли…
— Гуртом і рідного тата легше бити… — засміявся й Одуд. — Але ви бачили, як закипіло в нас? Всі повстали… Гей, який то запал був! Бачите — а могло й луснути все… тріснути, як миляна банька…
— Як то? — запитав Ковдерський.
— Цікаво! — додав і Роман.
— Це дійсно цікава історія, — почав Одуд: — Так було: як ви почали наступати, то в нас усе вже було підготоване для повстання. Організація частин, зброя, чисто все. Були призначені командири відділів… був і центральний повстанський комітет, якраз ось у нашому місті. І трапилося, що саме напередодні нашого виступу чека заарештувала трьох членів цього центрального комітету… А в одного з них були списки, пляни… Здавалося — все загинуло…
— Ну, і що? — нетерпеливився Ковдерський.
— Жінка виручила!
— Як так? — скрикнув Володко.
— От так жінка! Чуєш, Галочко? — озвався й Роман.
Галя зблідла. Сиділа ні жива, ні мертва. Нервово здригалася.
На це звернув увагу Роман:
— Що з тобою, Галочко?
— Так щось… це промине…
Її було ніяково.
А Ковдерський допитувався:
