— Я запитаю… довідаюся…
— Цікаво… Це справді небуденна історія…
Ковдерський і Одуд вийшли.
Галя перемивала шклянки.
— Ну, що, Галочко? — звернувся до неї Роман: — Тепер і за свій куточок візьмемося? Га?
Підійшов. Обняв. Поцілував.
— Візьмемося, Ромцю.
— Бачу, що багато дечого треба буде поповнити й поновити… Як ти тут, бідна моя, перебувала? Тяжко було?
— Не згадуй… бодай не верталося.
Нервово здригнулася.
— Знаю, голубко, що важко… Одинока… безрадна. Я ввесь час думав про тебе, болів душею… От — здається, бідне, вбоге наше кубелечко, а як воно манило, притягало?! Не проміняв би на жадні скарби світу! А чому то так? Відгадай!
Мовчки збирала посуд.
— Ага… не знаєш? — питав, обіймаючи її знову: — Ну, то я скажу: тому, що в цім кубелечку перебувало моє кохане галченя…
Міцно поцілував.
— А ти згадувала про мене?
— Згадувала…
— Не проміняла мене… на кого небудь? — ніби жартував, а проте чимсь болісним заносило в тім жарті…
— Годі, Романе… Треба йти — обід варити… бо гості прийдуть…
Звільнилася з його обіймів, мовчки пішла до кухні.
Роман сів, задумався.
— Бідна Галочка!.. Як змінилася, — котилася думка: — На її ніжну душу, мабуть, важкий слід
