поклало життя. Ой, сувора хуртовина пронеслася над Україною… Серця, загартовані в боротьбі — й ті знесилила, пригнобила… А це — ніжна квітка… Як вона витримала?..
Його думки перервав стук у двері.
Ввійшли Шелюк і Остріжка.
Привіталися. Їхні лиця сяли веселістю.
— Ну, як себе почуває наше „христолюбиве воїнство”, наші герої? — весело жартував старий Шелюк.
— Дякую, дякую, панове… Прошу сідати, — запрошував Роман.
— Ми до вас, пане Романе, в одній справі… — почав Шелюк.
— Так… ніби офіційно, — додав Остріжка.
— Ов, а то що таке страшне? — засміявся й Роман.
— В імені міського комітету ми прийшли просити вас і… А де ж пані Галина? — запитав Шелюк.
— При виконанні своїх службових обовязків на кухні, — пояснив Роман.
— Ну, то не будемо перешкоджати їй у цім, — продовжував Шелюк: — Так от що, пане Романе: в імені міста прохаємо вас і паню Галину на завтрішнє свято. Ось вам почесні картки вступу… Мусите бути конечно… і ви… і особливо — пані Галина…
— Дякую, дякую… Будемо… Ну, як? Видужуєте вже після погрому? Ніби то, значить — наші інституції?
— Потрохи поправляємося… Ех, краще не згадувати, хай йому все добро буде!..
А Остріжка додав:
— От ви, пане Романе, військова людина… всього вам доводилося переживати… Але ви по-
