Сторінка:Зубенко Іван. Галина (1934).djvu/117

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

споминами… Потім усе розповім… Ось бачиш — уже й борщ мій збігає…

Вона відвернулася до печі.

— Ну, Галю, я піду трохи пройтися… Може до штабу загляну… На першу годину я повернуся…

— Добре… добре…

Роман пішов до міста.

Гарна осіння погода. Один з тих днів, коли то природа видає з себе все найкраще, щоб незабаром завмерти в довгім зимовім сні.

Віддає людям усі свої скарби, щоб не змарнувалися вони невикористані в майбутній лєтарґії.

Повітря — свіже, чисте, прозоре.

Сонечко гріє майже по-літньому, а світить може ще й ясніше, бо в воздусі пороху менше.

Дерева парків і алей, немов елєґантні красуні, що спішать використати осінній сезон, повбиралися в модні осінні одяги.

Темна і ясна зелень, золото, багрець і пурпура — творять пречудовий килим. А на ньому де-не-де, немов серпанок молодої, сріблом виблискують на берізці чи ялиці нитки „бабиного літа“.

В місті — море квітів: хризантеми, айстри, далії. Білі, жовті, помаранчеві, бурячкові… Веселка…

І все живе радіє.

Пташки весело цвірінькають.

Немов накликують:

— Живи-живи-живи! Користай-користай-користай!.. Не спи-не спи-не спи!..

Люди бадьорі. Хода легка, пружива. Лиця усміхнені…

Велика сила животворного сонечка!..