Один Роман не відчуває краси, що була навколо.
Сидить у парку на лавочці, а думки молотом гатять у голову:
— Москалі мстили родинам української старшини… Тут знали, що я в Українській Армії… Галя попала в чека… А далі? Далі що?! Чудо? Чи… як? Як воно сталося?!.
І не бачить Роман, що перед ним стоїть гарна бльондинка й уже не перший раз звертається до нього:
— Добридень, Романе!.. Що з тобою? Що так дивишся на мене? Не пізнаєш?
Нарешті опритомнів.
— Ах, ти… Ольго!.. Добридень…
Сіла біля нього.
— Ну, як же ти себе почуваєш: лицарем, переможцем? — питала з легкою іронією.
Мабуть, взагалі мало розумів, про що вона говорить.
— Так… так… нічого… як звичайно… А скажи, Ольго, — як же вам тут жилося?
— Ти вже, мабуть, чув…
— Ні… чекай… Бачиш: ти, як боротьбистка, мабуть ближче придивлялася тому життю. Мабуть, знала, що творилося в комуністів?
— Ну, активної участи я не брала в роботі партії…
— Хай буде… Але ж ти бачила, що робилося навкруги?.. Чи правда, що москалі тут переслідували українців?
— Так… але не всіх…
— О, певно!.. Ну, а тих… контрреволюціонерів по-їхньому?
— Деякі утиски були…
