— А до родин, як вони казали, „петлюрівців” як ставилися?
— Чому це тебе так дуже цікавить? Аджеж Галині нічого не сталося?
— Оце мені й дивно!
— Т-а-а-к?..
— Вона… була в чека? — немов слідчий суддя, допитувався Роман.
— Здається…
— Як же вона врятувалася, в той час як інші дружини старшини або заслані, або…
— А ти що? Жалкуєш, що її також не спіткала така сама доля?
— Та ні… не це… але дивно…
— Що ж тут дивне? Розумна жінка завжди знайде вірний шлях…
Роман насторожився. Відчув, що вона щось знає… Щось із того, що його мучить і що може розвіяти його сумніви. Або…
— Ти що хочеш цим сказати?
— А те, що сказала…
— Ольго, кажи ясніше… Ти щось знаєш… не договорюєш?
— Жаль мені, Романе, розбивати твої ілюзії…
— Ну, ну?.. — наглив.
— Бачиш: ти ідеалізував життя, себе, Галину… І не уявляв собі, що ви — звичайнісінькі люди з усіма їхніми хибами… слабостями…
— Не муч мене… Кажи вже раз: що ти знаєш про Галину? Я тебе дуже прошу…
— А хіба вона тобі нічого не говорила?
— Ще не було часу… Але я бачу, що вона щось глибоко переживає… Зрештою не хочу її мучити спогадами про ту… черезвичайку… Як вона звідти вирвалася?
