— Нічого дивного: їй допоміг твій же друг… і тільки… В таких випадках друзі завжди допомагають…
— Який друг?
— Любецький…
— Іван?!
— Ну, так… Він був головою губвиконкому… і… і взяв її під свою опіку…
— Я далі? Далі що?
— Опікував…
— Як?
— Про це вже спитай у неї…
На добий ґрунт падали підступні слова Варецької. Хробак сумніву вже гриз Романову душу.
„Іван і вона!.. Всевладний комісар і вийнята зпід права гарна жінка!..” Тут ключ… тут розвязка питання, що його так мучить…
Але — яка… яка та розвязка?!
Вже горіло… вже пекло всередині.
Сухо попрощався. Пішов.
Навіть не міг заховати свого збентеження, нетерпеливости, муки…
Не бачив і злорадної усмішки, не чув саркастичного сміху жінки, що смакувала солодощі помсти.
— Ти вже й повернувся? — зустріла Галина свого чоловіка.
— Так, Галочко… От пройшовся й усе… Мене, Галю, мучить думка: ти справді була в чека?
— Була, — тихо відповіла Галина.
— Арештована?
— Так…
— Ну, і… як… як же ти вирвалася звідти?
