— Випустили…
— Ага… Здається, Любецький цьому помагав?
— Можливо…
— І ти… ти… бувала в Любецького?
Хрипло й несамохіть вирвалося це питання. Не думав над тим, чи це тактовно, льогічно, доречі. Як казав І. Франко: коли лук напнятий і стріла намірена до мети, хіба можна спинити той стріл? Що б там не було, як би не було — тільки скоріше знати правду… саму правду.
І ось Галя відповідає:
— Була…
Рванувся, як поранений звір.
— Ну, і?..
Боявся, не міг вимовити того слова, що передало б його думку. Тай не потрібно було того слова, бо й так вона добре розуміла, про що йде річ.
— Не питай, Романе, — мені тяжко…
— Ти належала Любецькому?… Правда?!. — майже крикнув.
Ледве чутно прошептала:
— Правда…
І хоч як тихо вона сказала, та це слово, як тяжкий молот, ударило в голову; гострим ножем різонуло по серцю, розпеченим залізом опалило душу.
На хвилину затьмарилася свідомість. Забув, де він, що з ним. Нічого не чув, не бачив — все кудись зникло. Бачив перед собою викривлене від пристрасти обличчя Любецького: очі світять фосфоричним вогнем, ніс видовжився, а з червоно-кривавих уст, враз із вогнистою парою, вилітає скажений регіт:
— Ха-ха-ха-ха! Твоя?! Вона — моя! Моя!!!
