— О, Боже! — простогнав Роман: — убити віру… честь!.. Забути сором!.. Продати себе… Яка страшна правда!!!
Мовчала.
Це ще гірше дратувало його.
Саркастично викривився:
— Життя своє рятувала?
— Моє життя було ні при чім…
— О, навіть так?! Може для приємности це робила?! Чоловіка нема — все можна… Що ж ти до одного Любецького, чи до всіх комісарів ходила?..
— Не ображай мене… — тихо шептала.
Зірвався.
— Хіба вас… таких… ображають?!. Ображають тих… у кого честь є!!!
— Романе! — благально звернулася.
— Мовчи! Мовчи!
Стояла нерухома бліда, як статуя. Опустила очі додолу.
Заломив руки.
— Де ж правда? Де віра?! Замість друга — злодій, грабіжник… Замість кохання — чорна зрада!
— Я не зраджувала тебе, — озвалася Галина.
— Як не зраджувала? То це не правда, що ти казала?!.
— Правда, але…
— Що ж це таке? Ти ще глузуєш з мене?!
— Романе… я не хочу виправдуватися… я винна… Хотіла тобі сказати… мучилася… вагалася… О, Боже, підкріпи мене! Романе… я кохаю тебе… я не зраджувала… Думала тільки про тебе…
— І віддавалася другому?!!
— Так треба було… я не винна…
