Підвівся Роман.
Глухо простогнав:
— Нема в мене хазяйки… Один я…
— Нічого не розумію… Що скоїлося? — скрикнув Володко.
— Не питай… Ходім… до ресторану… кабарету… Хочу пити… гуляти… Я, Володку, справляю сьогодні… похорон!.. Ха-ха-ха-ха!..
Задзвенів гістеричний сміх.
Заметушився Ковдерський. Побіг до кухні, приніс води.
— Заспокійся… На — випий…
Жадібно проковтнув Роман шклянку води. Помогло. Трохи справді заспокоївся.
— Спасибі…
— Ну, тепер розкажи докладніше, — почав Володко: — що сталося? Де пані Галина?
Глухо озвався Роман:
— Не знаю…
— Як не знаєш?
— А так… Пішла кудись, — махнув рукою: — Ми розійшлися…
— Розійшлися?! Чому?
— Тяжко правду сказати… Вона… мене… зрадила… — простогнав Роман.
— Не може бути! Тут щось не так… Я ж знаю пані Галину…
Роман гірко похитав головою:
— І я думав, що знаю її… Вірив же їй, як Богові… А вийшло…
— Не повірю!..
— Вона сама призналася…
Скорими кроками почав ходити Ковдерський по кімнаті, вимахуючи руками.
— Гм… гм… тут напевно непорозуміння! Ти як слід розвідався?
