мертвих розвеселяє… Згадаємо старовину… Прошу… Галочко, Іване…
Вони зникли в ятці-ресторані
А ярмарок гудів, хвилювалося море голів; з естради неслися ажурні звуки штравсівських вальсів…
Ось і вулиця Соборна, число 17.
Мідяна блискуча табличка оповіщала: „Сотник Роман Сумний”.
В привітній кімнатці, що правила за їдальню й світлицю, жвава розмова.
— Дуже радий… дуже радий… Дякую, що не забув приятеля… Ми з Галочкою частенько згадували про тебе… А куди ти, Іване, так хутко зник з Підволочиськ… памятаєш? Ми тебе шукали-шукали… особливо перед нашим шлюбом…
— Так… справи були… — відповів Любецький, відвертаючися, ніби щоб запалити папіроску, а справді, щоб заховати своє хвилювання.
Це тривало хвилинку. Обернувшися, Любецький уже всміхався:
— Ну, краще розповідж, як же ти поживаєш? Що робиш?
— Що роблю? Служу при війську — Україну будуємо…
— Так, так… будуйте… А як у вас перебігає політичне життя? Як працюють партії? Які найвпливовіші? Бачиш — я довгий час був поза межами України… трохи здезорієнтований…
Роман на хвилину став у нерішучості:
— Признатися, друже, я не добре на цім розуміюся… Знаю тільки, що треба працювати… державу будувати…
Любецький іронічно засміявся:
