ликодержавний шовінізм, те саме людожерство, окупація і гноблення… Ледве-ледве оборонилися від тої твоєї Москви… та чи надовго?
— Ось і ти, Романе, забалакав, як колись у Центральній Раді… Це ж і є запліснявілий, дрібнобуржуазний погляд наших хуторян, що в соціялізмі розуміють стільки, скільки я в китайській мові!.. Тепер іде на всьому світі боротьба труда з капіталом, а ви: „господарі!.. власники!..” Це ж та сама неволя, кайдани, що й перед тим були… Ні, таким шляхом не підемо!.. Такої України нам не треба!..
— Он воно що! А мені потрібна будьяка Україна, але — вільна, незалежна… То вже ми потім будемо в себе в хаті порядкувати, встановляти той чи інший соціяльний лад… А спершу треба цю хату збудувати… Та чекай — ось на обід прийде одна панна, мій колишній товариш з університету, — то тобі буде партнер для розмов про політику…
Бесіду перервала Галя. Вийшла з сусідньої кімнати в нагортці й капелюшику.
— Вибачайте, я вас на хвилинку залишу… Я, Ромцю, ось тут недалечко, до овочевої крамниці… А ви, пане Іване, не здумайте втекти нам знову… Сьогодні ми трохи парадніше обідаємо…
— Добре, добре… дякую…
Роман додав:
— Вибачай, друже, але ми не втрималися, щоб не відзначити твоїх відвідин: сьогодні в нас дехто буде на обіді, й ти познайомишся з частиною нашого товариства…
Любецький засміявся:
— Ну, я й не знав, що я така важна особа!..
— Московська пословиця каже: „Старий друг лучше нових двух”… — відповів Роман, а до дру-
