жини додав: — А ти, Галочко, не барися… бо ось уже й сходитися будуть…
— Я скоренько… — вже на ходу сказала Галя.
Любецький довго дивився їй услід. Нарешті процідив:
— А Галя… пардон… пані Галина ще більше покращала… видно — щасливо живете?
Роман стрепенувся:
— Що таке щастя, я не знаю, — але з того часу, як одружився з Галочкою, мені так весело й легко працювати… А працювати треба… ох, як треба!… Батьківщина вимагає цього, і кожний, хто її кохає, мусить все віддати для її відродження…
Іван усміхнувся:
— Це слова… Ти, мабуть, ясно не розумієш, що говориш… „Все віддати“!.. Ну, а ось своїм щастям, своєю родиною ти поступився б?
— Та в цім потреби нема… Ти розумієш, Іване, — ми ж усі свої сили віддаємо громадянській та державній роботі… і я, і Галина. Але виходить якось так, що й особисті інтереси йдуть у тому самому напрямі. Виходить така мила гармонія…
— Ну, добре… А коли б інтереси держави й родини пішли всупереч?..
Розмову перервав дзвінок у передсінку. Роман вийшов, а за хвилину повернувся з мужчиною, літ 65, високим, з сивою бородою. Новоприбулий був одягнений у чорне мійське убрання, але сорочку й краватку мав вишиту українським хрестиковим взором.
Роман познайомив їх:
— Пан Шелюк, голова нашої „Просвіти”… А це, пане голово, — мій друг, Любецький Іван…
Познайомлені привіталися.
