Роман припрошував:
— Сідайте, будь ласка… Прошу розгоститися…
Шелюк сів на отомані.
— Я до вас, пане Романе, до-речі, маю й справу, — почав він.
— Прошу…
— Бачите, хочемо для молоді зорганізувати ріжні ділянки спорту… Чи не помогли б ви нам у цьому?
— Я залюбки, — сказав Роман, — тільки не знаю, чи вистане мені часу…
— Ну, ну, не відмовляйтеся… Ми всі мусимо прикладати свої хоч би й найменші зусилля, а з них вийде велике діло. Діти, молодь — то наше майбутнє, наша Україна… Їх треба виховати так, щоб вони не почували себе такими духово покаліченими, як ми…
Роман гаряче підхопив:
— Так! Ми — жертва ганебної московської політики, що прагнула лише до темряви народньої… Тепер усіма силами треба піднести національну свідомість збитого з пантелику народу…
Любецький прислухався цій розмові й спокійно курив папіроску. На останні Романові слова усміхнувся.
— Ні, панове — почав він — не національні гасла нам треба висувати, а соціяльні. Треба встановити такий лад, щоб того селянина, робітника ніхто не визискував… А ваші „Просвіти” нічого корисного не зроблять, навпаки — шкоду…
Шелюк зворухнувся. Романові від такого виступу Любецького стало ніяково.
— Іване… який ти… Залиш… Ви не слухайте його, пане Шелюк, — він щирий українець, але часом висловлює якісь чудні думки…
