Гарячим чолом притулився до вікна, кидаючи тупим зором на вулицю. А там було тихо. Ще ніщо не віщувало гарячого ранку…
Місто було не до пізнання. Нагадувало собою зворушений, потривожений вулик.
Сновигали всюди піші й кінні вістуни. Вулицями то там, то сям проходили невеликі військові частини. Часом гудіння вулиці прорізував свист військового авта, чи стукіт возів обозу. Часом громихали батерії, держачи напрям до залізничого двірця.
До крамниць — правда, нечисленних, що в них ще знаходився будьякий крам — заходили старшини, урядовці, підстаршини. Іноді з жінками й дітьми. Запасалися чим могли, — і для себе в похід, і для родини.
На парканах, таблицях, стінах домів уже висіли оповіщення про новий наступ москалів і про введення стану облоги в місті.
В хатах било життя ріжним темпом. Дуже рідко де чути слово: „Україна” та бадьору козацьку пісню. Зате з багатьох вікон вишкірювала свої зуби споконвічна ненависть завойовника-москаля до підбитого українського народу.
Ще більш зловіщо виглядали головно жидівські дільниці, де в напрузі останнього ступеня вичікувала розвитку подій правдива чи удавана „комуна”.
Але все це покищо причаїлося, не подаючи жадних ознак життя, щоб у слушний мент всадити ніж у спину зненавидженій жовто-блакитній „самостійності”…
Ніч…
