В помешканні ч. 17 на Соборній вулиці не сплять.
— Ромцю, то ти йдеш?
— Так треба, Галю…
— Ні! Ти жартуєш… Скажи, милий, що ти пожартував…
Ніби як відповідь на ці слова, десь далеко залунала козацька пісня:
|
Гей, нум, хлопці, — до зброї, |
— Ромцю, не йди! Ти не підеш!..
Кинулася на шию.
— Ти не підеш, милий!.. Ти вже відвоював своє… Хай інші йдуть…
— Годі, годі, Галочко… Треба…
— Не пущу! Не пущу!..
— Галю, невже ж то були нікчемні слова, коли ми присягали все віддати рідному краєві?! Пригадай…
— Коли тяжко…
— Що робити… Волю, державу, як і особисте щастя, треба вибороти… Воно дається лише через страждання й кров…
Голос Романів затремтів. Несамохіть очі підвелися вгору. Як молот у ковало, били слова, вимовлені майже в екстазі:
— Галю… Галочко! Воля… воля… глядить з безодні… усміхається нам… Розумієш?.. Нашим прадідам вона віками лише ввижалася… А нам… а ми… ось-ось осягнемо… І цей мент упустити?! Ні, ні!.. Туди! туди! Там — кров, але… там воля України…
