Останній арґумент:
— Ти… ти не кохаєш мене…
На хвилинку скамянів. Немов не зрозумів, що вона сказала. І як бурхливий потік рве греблю, так стримувана пристрасть проломила тами удаваної рівноваги.
В нестямі обняв, притулив до себе й цілував, цілував.
— „Не кохаєш”?! Ось!.. ось!..
І вона чула, як сухі, гарячі, спрагнені уста розпаленим залізом пекли їй лице, шию, руки, уста.
І млосно і солодко їй ставало. І вже зник десь острах за своє особисте щастя: таке велике кохання мусить перебороти всі перешкоди. А сам Роман, її чоловік, виростав в її очах у постать героя, про яких так багато читала в творах з княжої й козацької доби…
— Гаразд… хай буде так… Я… може б тебе й менше кохала, якби ти поступив інакше… Але знай: і я піду з тобою…
— Ні, Галю, — лишайся тут і оберігай нашу хатку… Бог дасть усе буде добре… А там, у війську, не багато користи принесеш… а я був би в вічнім страху за тебе…
— Не хочеш, щоб я йшла з тобою… Нехай буде по-твойому… Я буду оберігати наш куточок. Але памятай — я завжди буду з тобою… з тобою буде моє кохання, мої думки… Іди, милий… Іди, любий… Нехай Господь тебе охороняє…
Зняла з шиї хрестика й повісила Романові:
— Я буду вдень і вночі молитися за тебе… Тільки… ти не забувай за мене…
— Дитино моя, хіба ж можна тебе забути?! А тепер поможи мені спакувати скриньку…
І так вони пестилися, милувалися й пра-
