цювали, поки на сході зарожевіло й настав тяжкий день розстання…
Ранком прийшов Любецький.
— Ну, Романе, — я прийшов попрощатися з тобою й побажати успіху.
— Дякую, друже… А ти залишаєшся?
— Так… покищо… З наказу моєї партії мушу залишитися тут, на місці.
— Ну, добре… Я не дуже то розуміюся на тих партіях… А от що, Іване, — буду тебе про одне просити…
— Прошу… радий служити…
— Бачиш, тут залишається Галина… Часи тепер не певні, всяке може бути. На випадок якої біди, допоможи їй… Я тобі віддячуся…
Щиро, як ніколи, в Любецького вирвалося:
— О, залюбки! Будь певний: я допоможу!..
— Дякую… Я сподівався, що ти не забув старої дружби…
Ввійшов Володко. Привітався.
— Ну, Романе, сотня в зборі… кулемети вишикувані… Збираймося…
— Галю, Галочко, — звернувся Роман до сусідньої кімнати: — ми вже йдемо!..
Галя внесла малу валізочку.
— Візьми, Ромцю, — тут дещо з їди.
— Дякую… От що, Галю… Я думаю, що між нами буде добрий звязок, і я буду присилати тобі гроші. Але якби не стало, продавай речі, наживемо знову… А то звернись ось до Івана: він допоможе…
Любецький вклонився.
— Добре, добре, — відповіла Галина, та видно було, що вона думала про що інше.
— Ну, сідаймо на щасливу дорогу, — сказав
