Сторінка:Зубенко Іван. Галина (1934).djvu/39

Раптом нестримні ридання прорізали кімнатну тишу:

— Ромцю!.. Ромцю!.. О-о-о!..

Схилилася на отоману, уткнула голову в подушечку — і довго-довго ще здригували рамена в приступах розпуки.