ських хатах, а найбільше пішло трупом у матір сиру землицю.
Стан був такий грізний, що навіть вороги залишили Українську Армію в спокою: хай, мовляв, сама конає. Та вона не сконала. Навпаки: за цей час зникла з лиця землі „біла” денікинська армія, а українці, хоч здесятковані, вилежалися на західньому крайчику Поділля — і як пригріло весняне сонечко й просохли дороги, вдарили з новою силою на червоного ворога, здобуваючи втрачені терени.
Та… не будемо поспішати наперед подій…
Зима…
В малому подільському селі Пінківцях кватирує частина 22 полку 3 дивізії — тої дивізії, що за свої бойові заслуги вже придбала й почесну назву: „Незломна”.
Один кут села займає кулеметна сотня, а ось у більшій показнішій хатині знаходиться і її провід.
Біля стола в „чистій” кімнаті сидить русявий старшина-сотник і переглядає папери. Стіл застелений чистою скатертиною з сільського полотна. На столі — прилади до писання, папери, мапи. Ясно світить невелика мійська лямпа.
Та ось зір все частіше відривається від паперів і блукає по стінах кімнати. Але видно, що й стіни не спиняють його. Несеться він понад степи, лани, ліси, села — далеко, далеко…
Куди?
До кого?
— Хоч би вісточку яку одержати! — шепчуть відрухово сухі уста: — Що з нею? Чи жива?
