Ось рипнули двері. До хати увійшов старшина, став „струнко”.
— Пане сотнику, доношу, що стан сотні на сьогодні такий: вісім кулеметів „Максима”, чотири „Кольта”, вісім „Люїса”. Набоїв по дві „ленті” на тяжкий кулемет, по пять кругів на ручний. З сотні вибуло за сьогоднішній день 1 підстаршина й 4 козаки…
— Тиф?
— Так…
— Боже, Боже… до чого воно дійде?.. Сідай, Володку… Побудь нині вечір зо мною… Якось мені так сумно… ніби сили опускають…
— Згадуєш про дім, Романе?
— Сьогодні якось спеціяльно лізуть до голови ріжні думки… Гей, Петре! — гукнув Роман до сіней.
— Я, пане сотнику, — донеслося звідти.
— Злагоди нам чаю… та гарячого… щось мені якось холодно… не можу зогрітися…
— Слухаю, пане сотнику…
— Погода така погана, — додав і Ковдерський: — Такий вітер, борони Боже…
— Роздягайся, Володку…
— Добре… від чаю я не відмовлюся, — говорив Ковдерський, вішаючи шинелю на кілок.
— Тяжко щось мені, Володку…
— Вірю, вірю…
— Ще як був рух, якось не було часу задумуватися над ріжними питаннями… А тепер… верзеться незнатищо…
— Що робити… Може й до весни ось так простоїмо… Хай білі з червоними бються… нам це на руку…
— Нас вони вже „поховали”, — усміхнувся гірко Роман: — Ранений лев конає… Ні! Ні! —
