якось раптом скрикнув він: — Ранений — так… але не конає! Не сконає!..
Почав хуткими кроками ходити з кута в кут.
— Певно, що так… — піддержав ту думку й Ковдерський: — шкода тільки нашої кадри, що ось гине задурно… Шкода стояти без діла… Але що ж робити? Команда знає, що робить…
— В Камянці відбулася оце нарада вищого командного складу. Наш „незломний” Давиченко виробляє плян весняного протинаступу…
— Звідки знаєш? — запитав Володко.
— Бригадний… полковник Пантрук оце інформував командирів курінів і сотень нашої бригади…
— Ну, коли наш генерал опрацює плян, то певно на весні будемо вдома!
— Коли б тільки урядові вдалося роздобути грошей та бойових припасів… Тяжко нам, Володку… Ніхто не хоче помогти…
— Ех, та Антанта, Антанта!.. Буде колись жалкувати, що не піддержала нас, та пізно буде…
Вістун Петро Перепілка вніс самовара, що свистів, шипів та вибухав парою. Моторний хлопець почав живо розставляти на столі горнятка, хліб, масло, цукор.
Посідали до стола Роман і Володко: таке приємне тепло розливається по тілі від того гарячого чаю.
— І що то діється, Володку, там?
— Годі довідатися…
— Що з нею? Галею? Не можу собі того простити, що вона залишилася там, по той бік фронту!..
— Годі, Романе… Що ж було робити? Чи ти винен, що наша армія була приневолена відійти та ще й у несподіваному напрямі?..
