— Виправдуватися можна… але з серцем нічого не зробиш: болить, ниє та непокоїть сумління — винен, винен я!.. Тай усе!..
— Заспокійся… Так не є…
— Найстрашніше те, що всі наші рідні опинилися в „їхніх” руках… Звідки матимуть допомогу? Ах… аж дрощі проймають…
— Випий ще гарячого чаю… Ти справді якось так виглядаєш.
— Здається, перемерз трошки сьогодні… Висплюся… промине…
Довго-довго ще вони розмовляли, пригадуючи минуле; а в цих спогадах центральною фігурою якось так ставала все вона — Галина Сумна.
Вже було пізно, коли Ковдерський пішов „додому” — до сусідньої хати, де замешкував.
Роман поклався спати. Натягнув на себе поверх покривала шинелю, якусь свитку — а все не міг зогрітися.
Ріжні-ріжні, чи точніше: одна думка в ріжних формах усе настирливо вибивалася на перший плян і не давала спроможности заснути. Аж нарешті отяжіла голова якось прилипла до подушки.
Роман забувся.
Опритомнів від якогось незвичайного світла: чи то світає, чи вечоріє? Йде Роман полем; його сотня з кулеметами залишилася десь далеко позаду — не може бо йти наперед через багнистий, трясовинний ґрунт; отож він, командир сотні, пішов уперед, щоб дослідити терен і знайти дорогу для своїх кулеметів.
Іде, іде… І нагло наче елєктрична струя прошила його тіло: він почув благальний крик:
— Ромцю!.. Ромцю, де ти?
Вона! Галя! Як вона опинилася тут? Може
