втекла з того полону й пробивається до нього, до свого чоловіка?!.
Одне ясне: вона тут і кличе його. Треба спішити на допомогу.
Рванувся вперед…
Тільки що це? Ноги, немов чужі; хоче бігти, якнайскоріше бігти, а вони, ці бісові ноги, ледве плентаються…
— Ромку! Ромку! Допоможи! Поспіши!
— Я тут, Галю! Галочко, я ось тут недалеко, спішу до тебе! — так він хоче крикнути, і не може: уста, язик задубіли й не видають ніякого звука.
Ще кілька кроків ступив наперед і зупинився: перед ним багнистий рівчак, а на другому боці його Галя бореться з якоюсь невиразною постаттю.
Боротьба не на життя, а на смерть. Борикається, пручається, звивається Галина, а чорна постать цупко схопила її мохнатими руками й валить на землю.
— Галю! Я тут! Тримайся!
Вихопив Роман револьвера, міряє в чорну постать.
Клац!
Ніби горошок з дитячої гарматки, поволі полетіла кулька й упала біля ніг постаті.
— Ха-ха-ха! — розлягся пронизливий регіт.
— Хто ти? — кричить Роман. — Залиши її! То — моя дружина! Галя!
— Твоя?! Ха-ха-ха! Вона моя, і тільки моя! Ти спізнився!
І пекельний регіт розпаленим оловом почав припікати Романову душу.
Кинувся Роман вперед і нагло втратив під
